«Оце і вся відвага у мені…

А наші імена – з Великих Літер…»

М. Матіос


…Досі прокручую в голові ТВОЇ, стиха вимовлені, завжди «бридкі» для душі слова: «Між нами нічого не може бути…» Майже, як у вірші Вадима Крищенка: «Було в кімнаті сумно й душно від слів останніх: - Все!.. Розрив!..». Тільки це була не сумна кімната, а ТВОЇ слова були не останні…На жаль…

День нашого першого знайомства я до останнього називатиму долею, фатумом, кармою... ТИ, як завжди, мав неперевершений вигляд і гордо тримав себе серед інших друзів. Мабуть, саме це так зачепило моє серце, найвразливішу ділянку тіла і…воно здалось…Так, здалось, всупереч глибоким переконанням з дитинства, що усі «сердечні справи» хвилюватимуть мене після досягнення відповідного кар’єрного рівня!(як би це безглуздо не звучало!)

З цього моменту я виконувала роль пасивного спостерігача, який щодня оцінював ТВОЇ вчинки й записував враження у власний щоденник життя. Так тривало два роки… Два довгих роки смутку, переживань, ностальгії, болю, розчарування і , звісно ж, невимовної радості, піднесення щодня бачити, а подекуди й відчувати лагідне тепло ТВОЄЇ зрадливої посмішки. ТИ був для мене тією недосяжністю, нереальністю, яка жила лише у моїх щоденних фантазіях…

Правду кажуть: віра – одна з найвищих чеснот людини, яка втілює у життя особисті задуми, сподівання, бажання, мрії…

Це було, наче злиття двох блукаючих у безодні розчарування душ, які, зрештою, знайшли своє втілення у двох до безтями вірних молодих людях. Думки про те, що я вже не самотня, боялася найбільше. Та справді лякало саме те, що це була людина – Та недосяжність, нереальність, яка вирішила перерости з фантазії у моє Справжнє життя!

Раптовому щастю не було меж… Серце не переставало битися в такт з ТВОЇМИ легкими порухами помітно смуглих рук. Кожен дотик змушував моє виснажене тіло завмирати від ніжності відчуттів. Найтонші нерви душі здригались від кожного ТВОГО слова, складу, букви…Мить зупинилась…

…І ТИ пішов…Без зайвих пояснень, настанов, образ…Кудись зовсім далеко…у вічність…Назавжди…Хоч як презирливо, але не можу з рішучою гордістю вимовити це слово, бо розумію, що воно буде фатальним для кожної з чутливих часточок моєї душі…



…Ти й досі живеш там…



«…Бо ти – моя найглибша рана,

Та – що люблю…» (М. Матіос)